Це, що я вам розкажу, може скидатися на чорний гумор, не гарний і не веселий, але так я кинув курити!
Вислали мене, значить, на підмогу іншій фірмі, а вона в сусідньому місті арендувала кімнати на сьомому поверсі у величезному корпусі.
Працюємо. Все добре, але дивлюсь – одинадцята година – ніхто не курить! Ха! А я навчений – вийшов в коридор, став тихенько біля вікна…
Аж тут хтось видирає мені цигарку:
-А в нас не курять!
Дивлюсь, стоїть прибиральниця, вся така в комбінезоні, в рукавичках вся. Я кажу:
-А що ж робити – курити хочеться!
-Дуже хочеться чи так, наполовину? Якщо дуже, то слухай інструкцію: курять в нас у внутрішньому дворі, а він на нульовому поверсі. Ліфт не працює, ти бачив? Але нічого – пішки підеш! Ти, дивлюсь, підстаркуватий, але ще зможеш (мені тоді було тридцять п’ять). Значить так, почнеш спускатися – відраховуй поверхи в умі, або на пальцях! Бачиш, вони не підписанні і зовсім однакові, а твоя задача спуститися строго на нульовий, не вище і не нижче! Ой, головне не нижче! В нас один з Ковеля злегковажив – хіхікав, наспівував, а пальчики не загинав… Його журналісти через три дні біля дитячого театру знайшли. Печальний, без грошей, без документів, весь в павутинні і щурами понадкушуваний. Правда діти його і підгодовували, і охороняли, і розважали як могли. Та навіщо тобі такі пригоди?
Спустився? Перед тобою буде пять дверей. Тобі треба направо від тих, що на них легенько нацарапано “Катька ду…” Коротше: станеш обличчям на північ – тобі треба лівіше. Зайдеш, зразу мусиш обминути ящики і всякий мотлох. Слухай мене: на тих дверях дуже сильна пружина! Мобілізуйся, щоб вони тебе не підштовхнули ззаду. В нас один з Ужгорода, симпатичний такий – на цигана подібний – поліз туди з кока-колою, з телефоном… Ну а двері його підфудболили в політ! А там тоді якісь мішки з селітрою тоді були, з вапном… Шось з кока-колою і пішло в синтез…
– І що з ним? – питаю я.
– В реабілітаційному центрі доживає. Ой – одужує! Феноменально швидко одужує! Лікарі кажуть, що за вісім місяців буде краще ніж новий! Вже сивину не так видно і їсти почав самостійно. Тож памятай про пружину!
Слухай далі: обминеш ті ящики і мішки – йдеш прямо, лівою рукою відраховуй дванадцяті двері. Там не те, щоб темно, але нічого і не видно. Дванадцяті двері! Запиши собі щоб в темряві не забути. Не помилися! В нас там фізики якісь, на Міністерство Оборони працюють – я не раджу тобі туди потрапляти. В нас один з Татарбунарів…
Мене то розізлило, я гримаю:
-Не цікавить мене то, що далі робити?!
Вона глянула на мене, розтерла ніжкою якусь калюжку на підлозі і каже:
-Та не нервуйся так, зайчику! Вийдеш на подвіря – обережно! Зразу не прикурюй! В нас там горючо-смазошні матеріали, і ще якась чума. Шарахне так, що доведеться по всій Україні всіх нас збирати. Один з Луганська забув, дістав запальничку… Добре, що Катька (напарниця моя) метнулась – збила його з ніг і відром накрила.
Йдеш прямо до високого дерева, за ним попільничка. Але обходиш дерево ліворуч. Тільки ліворуч! Заклинаю — ліворуч! Благаю – ліворуч!
Підеш праворуч – пес може кинутися. Розумний! Ротвейлер. Він не гавкає – зразу кидається. Він на ланцюгу, але до дерева дотягує. В нас один з Одеси задумався, замріявся – він одружуватись скоро мав – і пішов праворуч, коли пес, якраз, надумав кинутись. Довго вирішували як і його, і його одяг позшивати, позклеювати. Але нічого – згодом відправили в Одесу. Правда товарним потягом, під вугіллям замаскували – навіщо в Європі паніку підіймати? Він потім дзвонив, розказував, жартував… Весілля, все ж, довелось відкласти. А чого в тебе руки тремтять?
-Нічого в мене не тримтить! – хоч я вже весь тремтів – а для чого ви такого пса тримаєте?
-Ой, дитинко, та він на службі! І, крім того, він не на всіх, і не завжди кидається. Та ти сядь, заспокійся.
-А ви, – мене вже дісно зло взяло – не можете дослідити коли ваш той клятий ротвейлер кидається?!
-Так! – вона прийняла серйозний вигляд – досліджували в нас хлопці орендарі, троє з тих семи дослідників вже мають стан не поганий, аби не гірше. Скоро випишуть. Правда такого оптимізму і життєлюбства, казав лікар, ще довго не буде. І професор-психіатр (солідний такий, на Коцюбинського подібний) строго нам наказав заховати плакатики, календарики з собачками, тиграми, левами, котиками, крокодильчиками і, чомусь, з коняками. І говорити до них, сказав, повільніше і чіткіше, бо вони ще не зовсім вловлюють людську інтонацію. Чого ти трусишся? Це вже все – йди собі та й кури скільки сили стане! Але на дереві в нас там ворони…
-Що, гадять?
-Гадять, але так – прицільно. Мудрі птахи – вони теж з нікотиновою залежністю боряться. Вони гадять, а потім діляться на три групи по вісім! В нас один з Києва…
Так я вже три роки як не палю.
